Рік написання або оригінальної публікації:
Вперше опубліковано брошурою під псевдонімом К. Хорнер у Гамбурзі, 1919;
також пізніше опубліковано в журналі КРПН "Kommunistische
Arbeiterzeitung" 1927 року.
Переклад: переклад з англійської виконав Павло Кравчук, лютий 2024 року.
Вихідний документ: Anton Pannekuk, "Social
Democry and Communism", https://www.marxists.org/archive/pannekoe/1927/sdc.htm
Опубліковано на marxists.org українською мовою: у квітні 2024 року.
Світова війна принесла не просто насильницьку революцію в усіх економічних і політичних відносинах; це також повністю змінило соціалізм. Ті, хто виріс за німецької соціал-демократії та брав участь у її лавах у класовій боротьбі робітників, будуть спантеличені всіма її новими рисами і запитають себе, чи все, чого вони навчилися й чого досягли дотепер, було хибним і чи мусять вони через це навчатися й слідувати новим теоріям. Відповідь така: воно не було хибним, але неповним. Соціалізм не є незмінною теорією. У міру зміни світу теоретичне розуміння людей зростає, а разом із новими відносинами з'являються і нові методи досягнення нашої мети. У цьому можна переконатися, озирнувшись назад на розвиток соціалізму за останнє століття.
На початку XIX століття панував утопічний соціалізм. Мислителі з широким кругозором, глибоко чутливі до нестерпної природи капіталізму, намалювали контури кращого суспільства, в якому праця буде організована спільно. Нова перспектива виникла, коли Маркс і Енгельс опублікували "Маніфест Комуністичної партії" 1847 року. Тут уперше ясно окреслилися основні положення соціалізму майбутнього: саме із самого капіталізму виникне сила, здатна перетворити суспільство, і ця сила породила б соціалістичне суспільство. Ця сила - класова боротьба пролетаріату. Бідні, зневажені, неосвічені робітники будуть у перших лавах тих, хто здійснить це перетворення, оскільки вони вступлять у боротьбу проти буржуазії, набуваючи при цьому сили і здібностей та зорганізувавшись як клас; шляхом революції пролетаріат завоює політичну владу і здійснить всеосяжні економічні перетворення.
Слід також підкреслити, що Маркс і Енгельс ніколи не називали всю цю затію "соціалізмом", як і не називали себе "соціалістами". Енгельс абсолютно ясно висловив причину цього: в ту епоху під ім'ям соціалізму характеризувалися різні буржуазні течії, течії, які через почуття ототожнення з пролетаріатом або з інших мотивів хотіли повалити капіталістичний лад; нерідко їхні цілі були навіть реакційними. З іншого боку, комунізм був пролетарським рухом. Робітничі групи, які виступали проти капіталістичної системи, називали себе комуністами. Саме зі Спілки комуністів вийшов "Маніфест", що вказував пролетаріату мету і напрямок його боротьби.
У 1848 році спалахнули буржуазні революції, що розчистили шлях для розвитку капіталізму в Центральній Європі та сприяли трансформації невеликих традиційних держав у могутніші національні держави. Промисловість зростала рекордними темпами в 1850-ті та 1860-ті роки, і на тлі процвітання, яке настало після цього, всі революційні рухи рухнули настільки повально, що навіть слово "комунізм" забули. Пізніше, у 1860-ті роки, коли робітничий рух знову виник в Англії, Франції та Німеччині в рамках більш розвиненого капіталізму, він мав значно ширшу базу, ніж попередні комуністичні секти, але його цілі мали значно обмеженіший і короткостроковий характер. Це: поліпшення безпосереднього становища робітників, юридичне визнання профспілок, демократичні реформи. У Німеччині Лассаль вів агітацію на користь підтримуваних державою виробничих кооперативів; на його думку, держава має виступати архітектором соціальної політики на користь робітничого класу, і для того, щоб змусити державу перебрати на себе цю роль, робітничий клас муситиме скористатися демократією - владою мас над державою. Тому зрозуміло, що заснована Лассалем партія претендувала на знаменне ім'я соціал-демократії: ця назва виражала мету партії, тобто демократію із соціальною метою.
Однак мало-помалу партія переросла свої початкові вузькі цілі. Нестримний капіталістичний розвиток Німеччини, війна за утворення Німецької імперії, пакт між буржуазією і мілітаристськими землевласниками, антисоціалістичний закон, реакційні звичаї та податкова політика - все це гнало робітничий клас уперед, роблячи його авангардом решти європейського робітничого руху, що прийняв його назву і його політику. Практика відточувала дух розуміння вчення Маркса, яке стало доступним соціалістам завдяки численним популяризованим версіям, написаним Каутським, та їхнім політичним застосуванням. Таким чином, вони знову прийшли до визнання принципів і цілей старого комунізму: "Комуністичний маніфест" був їхньою програмною роботою, марксизм - їхньою теорією, класова боротьба - їхньою тактикою, завоювання політичної влади пролетаріатом - соціальною революцією - їх мета.
Була, однак, одна відмінність: характер нового марксизму, дух усього руху відрізнялися від характеру старого комунізму. Соціал-демократія зростала в умовах потужного сплеску капіталістичної експансії. Спочатку воно не було змушене розглядати можливість насильницької трансформації. З цієї причини революція була відкладена у віддалене майбутнє, а соціал-демократія задовольнялася завданнями пропаганди й організації з підготовки до відкладеної революції і займалася поки що боротьбою за негайні поліпшення. Її теорія стверджувала, що революція має відбутися як необхідний результат економічного розвитку, забуваючи, що для її здійснення необхідна дія, стихійна активність мас. Таким чином, це стало свого роду економічним фаталізмом. Соціал-демократія і швидко зростаючі профспілки, в яких вона домінувала, стали членами капіталістичного суспільства; вони стали зростаючою опозицією і опором робітничих мас як інститути, що запобігали повному зубожінню мас під тиском капіталу. Завдяки загальному виборчому праву вони навіть стали сильною опозицією всередині буржуазного парламенту. Їхній основний характер, незважаючи на їхню теорію, був реформістським, а щодо повсякденних питань - паліативним і мінімалістським, а не революційним. Основна причина такого розвитку полягала в пролетарському процвітанні, яке давало пролетарським масам певний ступінь необхідної безпеки, обмежуючи висловлення революційних поглядів.
Протягом останнього десятиліття ці тенденції посилилися. Робітничий рух досяг того, що було можливо за таких умов: потужна партія з мільйоном членів, що отримала одну третину голосів, і поруч із нею професійний рух, який зосередив у своїх лавах більшість організованої праці. Потім він зіткнувся з іще потужнішим бар'єром, проти якого старі методи були не настільки ефективні: потужною організацією великого капіталу в синдикати, картелі та трести, а також із політикою фінансового капіталу, важкої промисловості та мілітаризму, які всі разом були формами імперіалізму, що контролювалися силами поза парламентом. Але цей робітничий рух не був здатний до тотальної тактичної переорієнтації та оновлення, доки проти нього виступали його власні потужні організації, організації, що вважалися самоціллю і жадали визнання. Голосом цієї тенденції була бюрократія, численна армія чиновників, вождів, парламентаріїв, секретарів і редакторів, що складала свою групу зі своїми інтересами. Їхньою метою була поступова зміна характеру діяльності партії при збереженні старої назви. Завоювання політичної влади пролетаріатом стало для них завоюванням своєю партією парламентської більшості, тобто заміною правлячих політиків і державної бюрократії ними самими, соціал-демократичних політиків, профспілкової та партійної бюрократії. Передбачалося, що наступ соціалізму відбудеться за допомогою нового законодавства на користь пролетаріату. І ця позиція знайшла підтримку не тільки серед ревізіоністів. Каутський, політичний теоретик радикалів, також сказав у дебатах, що соціал-демократія хоче укомплектувати державу всіма її відомствами та міністерствами тільки для того, щоб поставити на місце інших людей із соціал-демократії, а саме - міністрів, які обіймають зараз ці посади.
Світова війна також призвела до виникнення кризи в робітничому русі. Соціал-демократія взагалі поставила себе на службу імперіалізму під формулою "захисту вітчизни"; профспілкова і партійна бюрократія працювали рука об руку з державною бюрократією і бізнесом, щоб змусити пролетаріат витрачати свої сили, свою кров і своє життя до крайності. Це означало крах соціал-демократії як партії пролетарської революції. Зараз, незважаючи на жорстокі репресії, у всіх країнах виникла зростаюча опозиція, і знову піднято старий стяг класової боротьби, марксизму і революції. Але під яким ім'ям має бути піднято цей стяг? Було б абсолютно виправдано повернути старі формули соціал-демократії, які соціал-демократичні партії залишили в біді. Але сама назва "соціаліст" тепер втратила весь свій сенс і силу, оскільки відмінності між соціалістами і буржуазією майже зовсім зникли. Щоб класова боротьба йшла вперед, перша і найважливіша справа, якою необхідно зайнятися, - це боротьба проти соціал-демократії, що ввела пролетаріат у вир злиднів, підпорядкування, війни, знищення і безсилля. Чи варто новим бійцям приймати настільки ганебні й ганебні імена? Було необхідне нове ім'я, але яке ім'я було більш підходящим, ніж будь-яке інше, щоб заявити про свою роль головного носія старої первісної класової боротьби? У кожній країні виникла одна й та сама думка: повернути собі ім'я комунізму.
І знову, як і за часів Маркса, комунізм як революційний і пролетарський рух протистоїть соціалізму як реформістському і буржуазному руху. І новий комунізм - це не просто нова редакція теорії радикальної соціал-демократії. У результаті світової кризи вона набула нової глибини, що повністю відрізняє її від старої теорії. Нижче ми з'ясуємо відмінності між двома теоріями.
У свої найкращі дні соціал-демократія ставила своїм принципом класову боротьбу проти буржуазії, а своєю метою - здійснення соціалізму, щойно вона зможе завоювати політичну владу. Тепер, коли соціал-демократія відмовилася від цього принципу і цієї мети, обидві вони були знову підхоплені комунізмом.
Коли вибухнула війна, соціал-демократія відмовилася від боротьби з буржуазією. Каутський стверджував, що класова боротьба може бути застосована тільки до мирного часу, а у воєнний час її місце має посісти класова солідарність проти ворожої нації. На підтвердження цього твердження він витягнув з рукава брехню про "оборонну війну", якою були обдурені маси на початку воєнних дій. Лідери більшості СДПН і "незалежників" розійшлися в цьому питанні тільки тому, що перші з ентузіазмом співпрацювали з воєнною політикою буржуазії, тоді як другі старанно терпіли її, бо не наважувалися самі очолити боротьбу. Після розгрому німецького мілітаризму в листопаді 1918 року та сама картина повторилася. Соціал-демократичні лідери приєдналися до уряду разом із буржуазними партіями і намагалися переконати робітників, що це становить політичну владу пролетаріату. Але вони використовували свою владу над радами та урядовими міністерствами не для реалізації соціалізму, а для відновлення капіталізму. Крім того, треба додати, що колосальна сила Капіталу, головного ворога й експлуататора пролетаріату, втілилася тепер у Капіталі Антанти, який тепер править світом. Німецька буржуазія, доведена до безсилля, може існувати тільки як раб і агент імперіалізму Антанти і несе відповідальність за придушення німецьких робітників і їхню експлуатацію від імені Капіталу Антанти. Соціал-демократи, як політичні представники цієї буржуазії, що складають тепер німецький уряд, мають завдання виконувати накази Антанти і просити її допомоги та підтримки.
Зі свого боку, незалежники, які під час війни стримували робітників у їхній боротьбі проти могутнього німецького імперіалізму, побачили, що після війни їхнє завдання полягає - наприклад, у вихвалянні Ліги Націй і Вільсона, а також у їхній пропаганді на користь Версальського мирного договору - у стримуванні робітників у їхній боротьбі проти зарозумілості світового капіталізму.
У попередній період, коли соціал-демократія засуджувала війну і виступала проти неї, сумлінність її лідерів можна було сприйняти як щось само собою зрозуміле, і можна було також думати, що їхнє піднесення на найвищі посади в уряді означало б політичну владу соціал-демократії над пролетаріатом, оскільки, як представники робітників, вони розробили законодавство для реалізації або, принаймні, перших кроків до соціалізму. Але кожен робітник знає, що, незважаючи на окремі заяви, вони тепер взагалі не мають жодного стосунку до таких речей. Чи згодні, що ці добродії, задовольнивши цілі своєї жадібності, не мають інших бажань і цілей; що соціал-демократія була для них нічим іншим, як пустопорожньою балаканиною? Можливо, якоюсь мірою. Але є й інші, важливіші причини, що пояснюють їхню поведінку.
Соціал-демократія заявила, що в нинішніх умовах, після жахливого економічного краху, реалізувати соціалізм уже неможливо жодними засобами. І тут ми знаходимо важливу відмінність між позиціями комунізму і соціал-демократії. Соціал-демократи кажуть, що соціалізм можливий тільки в суспільстві достатку, зростаючого добробуту. Комуністи кажуть, що в такі періоди капіталізм найбезпечніший, бо тоді маси не думають про революцію. Соціал-демократи кажуть: по-перше, необхідно відновити виробництво, щоб уникнути тотальної катастрофи і не дати масам померти від голоду. Комуністи кажуть: зараз, коли економіка досягла дна, саме час відновити її на соціалістичних засадах. Соціал-демократи кажуть, що навіть найелементарніше відновлення виробництва вимагає продовження старого капіталістичного способу виробництва, відповідно до якого влаштовані всі інститути і завдяки якому можна уникнути спустошливої класової боротьби проти буржуазії. Комуністи кажуть: відновлення капіталістичних засад економіки є абсолютно неможливим; світ на наших очах дедалі глибше занурюється у банкрутство, у такий ступінь злиднів, що робить необхідним розрив із буржуазією, оскільки буржуазія блокує єдино можливий шлях до відновлення. Отже, соціал-демократи хочуть спочатку відновити капіталізм, уникаючи класової боротьби; комуністи хочуть побудувати соціалізм з нуля просто зараз, керуючись класовою боротьбою.
У чому ж тоді справа? Суспільний трудовий процес - це виробництво всіх благ, необхідних для життя. Але задоволення людських потреб не є метою капіталістичного виробництва; її мета - додаткова вартість, прибуток. Уся капіталістична діяльність спрямована на отримання прибутку, і тільки для цієї мети робітникам дозволяється працювати на своїх фабриках, виробляючи у своїх країнах товари, необхідні для задоволення наших потреб. Зараз весь цей трудовий процес паралізований і зруйнований. Прибутки, звісно, все ще виходять, навіть величезні прибутки, але це відбувається за допомогою звивистих обхідних шляхів втечі капіталу, паразитизму, грабежу, чорного ринку і спекуляцій. Якщо ми хочемо відновити для буржуазії регулярне джерело прибутку, то необхідно відновити виробництво, процес праці. Це можливо?
Оскільки йдеться про працю, про виробництво, це не може бути так важко. Робочі маси готові працювати. Що стосується продуктів харчування, то їх достатня кількість виробляється в Німеччині. Що стосується сировини, такої як вугілля і залізо, то її відносно мало порівняно з величезною масою висококваліфікованих промислових робітників; але це можна було легко компенсувати завдяки торгівлі з менш промислово розвиненими, але багатими сировиною країнами Східної Європи. Таким чином, відновлення виробництва не є надлюдським завданням. Але капіталістичне виробництво означає, що частина продукту дістається капіталістові без необхідності працювати на нього.
Буржуазний правовий порядок є засобом, що дає змогу цим капіталістам отримувати цей прибуток, наче це був би природний процес, завдяки своїм правам власності. За допомогою цих прав капітал має "домагання" на свій прибуток. Те ж саме було і перед війною. Але війна надзвичайно збільшила вимоги капіталу до прибутку. Державний борг сьогодні обчислюється майже мільярдами, тоді як до війни він обчислювався лише мільйонами. Це означає, що власники цих прав на державний борг розраховують отримати, не працюючи, всі свої мільярди відсоткових платежів від праці всього населення у вигляді податків. Крім того, у випадку Німеччини до цієї суми слід додати військові контрибуції, належні Антанті, які в сумі становлять 200 або 300 мільярдів, тобто більше половини валового національного продукту. Це означає, що з усієї суми виробництва більше половини має бути сплачено капіталістам Антанти в рахунок військових контрибуцій. Крім того, є сама німецька буржуазія, яка хоче отримати якомога більший прибуток для накопичення нового капіталу. Що ж залишиться робітникам? Робітникові, незважаючи на все це, потрібно жити; але зрозуміло, що за цих умов його утримання зведеться до мінімуму, а весь прибуток на капітал можна отримати тільки завдяки інтенсивнішій праці, довшому робочому дню і витонченішим методам експлуатації.
Капіталістичне виробництво тепер передбачає такий високий ступінь експлуатації, що зробить життя робітників нестерпним і майже неможливим. Відновлення виробництва саме по собі не таке вже й важке; воно вимагає вмілої та рішучої організації, а також активної співпраці всього пролетаріату. Але відновлення виробництва під таким величезним тиском і в умовах такої систематичної експлуатації, яка дає робітникам лише мінімум, необхідний для підтримання життя, практично неможливе. Перша спроба здійснити таку політику має зазнати невдачі через опір і відмову самих робітників з боку тих, кого вона позбавила б будь-яких перспектив задоволення їхніх основних життєвих потреб, що призвело б до поступового руйнування всієї економіки. Німеччина являє собою приклад такого сценарію.
Уже під час війни комуністи визнали неможливість виплати величезного військового боргу і відсотків за ним і висунули вимогу списання військових боргів і контрибуцій. Але це ще не все. Чи слід списати і приватні борги, що виникли під час війни? Існує невелика різниця між капіталом, який був запозичений під час війни для виробництва артилерійських гармат, і запасами заводу, що виробляє броню або артилерійські снаряди. У цьому випадку не можна розрізняти різні види капіталу, а також не можна допускати домагань одного виду на його прибуток, відкидаючи при цьому інші. Будь-який прибуток являє собою для капіталу вимогу до виробництва, яка перешкоджає відновленню. Для економіки, що перебуває в такій нестабільній ситуації, величезний тягар воєнних витрат - не єдиний тягар, який вона повинна нести; всі інші претенденти також мають бути включені на чашу терезів. Ось чому комунізм, який у принципі відкидає всі претензії капіталу на прибуток, є єдиним практично здійсненним принципом. Економіку необхідно перебудовувати практично з нуля, не озираючись на прибуток капіталу.
Однак відмова від права капіталу на прибуток завжди була аксіомою і соціал-демократії. Як соціал-демократія підходить до цієї проблеми зараз? Вона бореться за "соціалізацію", тобто за експропріацію промисловості державою і компенсацію промисловцям. Це означає, що ще раз - і цього разу навіть за посередництва держави - цим капіталістам має бути виплачена частина продукту праці за те, що вони не працюють. Таким чином, експлуатація робітників капіталом залишається такою ж, як і раніше. Дві речі завжди були важливими характеристиками соціалізму: усунення експлуатації та соціальне регулювання виробництва. Перша - найважливіша мета пролетаріату; друга - найбільш раціональний спосіб збільшення виробництва за допомогою його технічної організації. Але в планах "соціалізації", підготовлюваних соціал-демократією, експлуатація продовжує існувати, а деприватизація промисловості веде лише до державного капіталізму (або державного соціалізму), який перетворює власників-капіталістів на акціонерів держави. Таким чином, "соціалізація", якої зараз прагнуть соціал-демократи, є брехнею для пролетаріату, якому відкривається тільки зовнішній фасад соціалізму, тоді як насправді експлуатація зберігається. В основі цієї позиції лежить, безсумнівно, боязнь різкого конфлікту з буржуазією в той момент, коли пролетаріат стає більш впевненим, але ще не має в своєму розпорядженні всіх сил, необхідних для революційної боротьби. На практиці, однак, насправді це означає спробу поставити капіталізм на ноги, на нові основи. Природно, ця спроба має зазнати невдачі, оскільки збідніла економіка не може дозволити собі такі подарунки капіталу.
Таким чином, соціал-демократи обох напрямків підтримують експлуатацію робітників капіталом; одна політика залишає капіталізм самому розвиткові, інша стимулює і регулює цю експлуатацію за посередництвом держави. В обох для робітника є тільки одне рішення: працювати, працювати, працювати щосили! Тому що реконструкція капіталістичної економіки можлива тільки в тому разі, якщо пролетаріат намагатиметься задовольнити потреби крайнього ступеня експлуатації.
Ще до війни різниця між соціал-демократією і комунізмом уже була очевидна, хоча й не під цією назвою. Ця відмінність стосувалася і тактики боротьби. Під іменем "лівих радикалів" на той час виникла опозиція всередині соціал-демократії (з якої вийшли попередники теперішніх комуністів), яка захищала масові виступи проти "радикалів" і ревізіоністів. У цій суперечці з'ясувалося, що радикальні представники, особливо Каутський, захищали позицію, протилежну революційній дії, як теоретично, так і тактично.
Парламентська і профспілкова боротьба принесла робітникам - за умов капіталізму, що енергійно розширюється, - деякі економічні поліпшення, одночасно створюючи потужний бар'єр проти постійних тенденцій капіталізму до пауперизації робітничого класу. Однак протягом останнього десятиліття цей бар'єр повільно поступився місцем, незважаючи на сильну організацію робітників, що розширюється: імперіалізм посилив владу капіталістів і мілітаризму, послабив парламент, змусив профспілки зайняти оборонну позицію і почав готуватися до світової війни. Було ясно, що старі методи боротьби вже не працюють. Маси інстинктивно усвідомлювали це; у кожній країні вони брали участь в акціях, проти яких часто виступали їхні лідери, розв'язували широкомасштабну профспілкову боротьбу, проводили страйки на транспорті, що паралізували економіку, або брали участь у політичних демонстраціях. Спалах пролетарського повстання часто спалахував так, що розхитував самовпевненість буржуазії, яка була змушена йти на поступки; або рухи часто придушували за допомогою масових убивств.
Лідери соціал-демократів також намагалися використати ці дії у своїх політичних цілях; вони визнавали корисність політичних страйків для досягнення певних цілей, але тільки за умови, що їх буде зведено до заздалегідь обумовлених меж, за умови, що вони розпочнуться й закінчаться, коли вожді віддадуть наказ, і що вони завжди будуть підпорядковані тактиці, що її визначають лідери. Тому нерідко такі страйки відбуваються і сьогодні, але зазвичай без особливого успіху. Бурхливе насильство стихійного повстання мас паралізоване політикою угодовства.
У цих "дисциплінованих" масових виступах зник той елемент класової дії, який негайно породжує паніку серед правлячої буржуазії, - страх перед тим, що робітничий рух може набути революційного характеру, оскільки було вжито всіх застережних заходів, які забезпечили їхню нешкідливість.
Революційні марксисти - сьогоднішні комуністи - дали тоді оцінку обмеженості ідеології соціал-демократичного керівництва. Вони бачили, що впродовж усієї історії маси, самі класи були рушійною силою та імпульсом кожної дії. Революції ніколи не виникали внаслідок розсудливих рішень визнаних лідерів. Коли обставини і ситуація стали нестерпними, маси раптово повстали, повалили стару владу, і новий клас або частина цього класу взяла владу і сформувала державу або суспільство відповідно до своїх потреб. Лише протягом останніх 50 років мирного капіталістичного розвитку виникла і розквітла ілюзія, що лідери як окремі суб'єкти спрямовують перебіг історії згідно зі своїм освіченим розумом. Парламентарії та співробітники органів виконавчої влади вважають, що їхні справи, дії та рішення визначають перебіг подій; маси, що йдуть за ними, повинні діяти тільки тоді, коли їх до цього закликають, схвалюючи слова своїх представників, а потім швидко зникаючи з політичної сцени. Масам доводиться грати просту пасивну роль - обирати своїх лідерів, і саме останні дають вирішальний імпульс перебігу розвитку.
Але якщо ця віра недостатня для розуміння минулих революцій в історії, то вона ще більш недостатня для розуміння нинішньої ситуації, у світлі глибокої відмінності між буржуазною революцією і пролетарською революцією. Під час буржуазної революції народні маси робітників і дрібної буржуазії піднімаються лише один раз (як у Парижі в лютому 1848 року) або періодично, як під час Великої Французької революції, щоб повалити стару королівську владу або нову владу, що здобула владу, яка вийшла з-під контролю, як у жирондистів. Закінчивши свою роботу, вони поступилися місцем новим людям, представникам буржуазії, які сформували новий уряд і взялися за реконфігурацію та реконструкцію державних інститутів, конституції та законів. Влада пролетарських мас була потрібна для руйнування старого режиму, а не для побудови нового, тому що новий режим був організацією нової класової влади.
Саме відповідно до цієї моделі радикальні соціал-демократи задумали пролетарську революцію, яку вони, на відміну від реформістів, вважали необхідною. Велике народне повстання має покласти край старому військово-абсолютистському правлінню і привести до влади соціал-демократів, які подбають про все інше, побудувавши соціалізм за допомогою нового законодавства. Ось як вони розуміють пролетарську революцію. Але пролетарська революція - це зовсім інше. Пролетарська революція є звільнення мас від усякої класової влади і всякої експлуатації. Це означає, що вони повинні самі взяти історію у свої руки, щоб стати господарями своєї праці. Починаючи зі старого людського роду, обмеженого рабською працею, який думає тільки про себе і не бачить нічого далі стін своєї фабрики, вони повинні створити нових людей, гордих, готових до боротьби, з незалежним духом, сповнених солідарності, які не дозволять себе обдурити хитрою брехнею буржуазних теорій, що самостійно регулюють процес праці. Ця зміна не може відбутися внаслідок одного революційного акту, а потребуватиме тривалого процесу, під час якого робітники, через необхідність і гіркі розчарування, випадкові перемоги і повторювані поразки, повільно нарощують необхідну силу для досягнення згуртованої єдності та зрілість для свободи і влади. Цей процес боротьби і є пролетарська революція.
Скільки часу займе цей процес, варіюватиметься від країни до країни і залежно від конкретних обставин і залежатиме насамперед від сили опору кожного правлячого класу. Той факт, що в Росії це зайняло порівняно невеликий період часу, пояснювався тим, що буржуазія там була слабка і що завдяки союзу останньої з поміщицьким дворянством селяни були змушені стати на бік робітників. Віссю влади буржуазії є насильство з боку держави, насильницька організація сили з усіма наявними в її розпорядженні засобами: законом, школою, поліцією, судовою владою, армією і бюрократією, що тримають у своїх руках контроль над усіма сферами суспільного життя. Революція є боротьба пролетаріату проти цього апарату влади панівного класу; пролетаріат може домогтися своєї свободи тільки в тому разі, якщо він протиставить організації супротивника сильнішу і згуртованішу власну організацію. Буржуазія і державна влада намагаються тримати робітників безсилими, розпорошеними і заляканими, щоб за допомогою насильства і брехні перервати зростання їхньої єдності і деморалізувати їх щодо сили їхніх власних дій. Проти цих зусиль у лавах робітничих мас виникають масові дії, що ведуть до паралічу і розвалу державних організацій. Допоки останні залишаються недоторканими, пролетаріат не переможе, бо ці організації будуть постійно діяти проти пролетаріату. Тому її боротьба - якщо світ не хоче прийти до кінця в капіталізмі - повинна, нарешті, покінчити з державною машиною, що має бути зруйнована і знешкоджена потужними діями пролетаріату.
Каутський ще до війни виступав проти цієї концепції. На його думку, пролетаріат не повинен застосовувати цю тактику, яка привела б його до руйнування держави у спалаху насильства, оскільки йому знадобиться державний апарат для його власних цілей. Усі міністерства наявної держави, опинившись при владі пролетаріату, будуть, як і раніше, необхідні для здійснення законів, ухвалених від імені робітників. Метою пролетаріату має бути не руйнування держави, а її завоювання. Отже, постає питання про те, як створити організацію влади пролетаріату, що переміг, - чи буде вона продовженням буржуазної держави, як вважав Каутський, чи абсолютно новою організацією. Але соціал-демократичні теорії, в тому вигляді, в якому їх сформулював і пропагував Каутський за останні тридцять років, говорили тільки про економіку і капіталізм, з яких "необхідно" повинен був би виникнути соціалізм; "Як" все це повинно статися, ніколи не уточнювали, і тому питання про стосунки між державою та революцією на той час не порушували. Відповідь на це питання було знайдено лише пізніше. У будь-якому разі суперечність між соціал-демократичною і комуністичною теоріями в питанні про революцію вже була очевидною.
Для соціал-демократів пролетарська революція є поодиноким актом, народним рухом, що руйнує стару владу і ставить соціал-демократів біля керма держави, на урядові пости. Падіння Гогенцоллернів у Німеччині 7 листопада 1918 року є в їхніх очах чистою пролетарською революцією, яка домоглася перемоги тільки завдяки тій особливій обставині, що внаслідок війни було покінчено зі старим примусом. Для комуністів це повстання могло означати тільки початок пролетарської революції, яка, поваливши старий примус, відкрила робітникам шлях до завершення старого порядку і побудови своєї класової організації. Як виявилося, робітники дозволили соціал-демократії керувати собою і допомогли відновити владу держави після того, як її було паралізовано: вони все ще переживають епоху важкої боротьби.
Для Каутського і його друзів Німеччина - справжня соціал-демократична республіка, де робітники, хоч і не при владі, але принаймні співпрацюють в уряді, - Носке і його репресивний апарат - лише естетичні недоліки. Вони не повинні, звісно, думати, що вони вже прийшли до соціалізму. Каутський постійно повторював, що, згідно з марксистською концепцією, соціальна революція відбудеться не одразу, а являє собою тривалий історичний процес: капіталізм ще не дозрів для економічної революції. Під цим він хоче сказати, серед іншого, що, хоча пролетарська революція і відбулася, пролетарі повинні дозволити експлуатувати себе, як і раніше, і що кілька великих галузей промисловості мають бути націоналізовані лише повільно. Або, висловлюючись простою мовою: замість старих міністрів вищі пости в державі посіли соціал-демократи; але капіталізм усе той самий, разом із його експлуатацією.
У цьому практичний сенс соціал-демократичного твердження, згідно з яким після того, як пролетарське революційне повстання було завдано одним ударом, має бути розпочато набагато триваліший процес соціалізації та соціальної революції. Проти цієї концепції комунізм стверджує, що пролетарська революція, захоплення влади пролетаріатом, є дуже повільним процесом масової боротьби, за допомогою якого пролетаріат прийде до влади й ізолює державну машину. У розпал цієї боротьби, коли робітники прийдуть до влади, експлуатацію буде швидко припинено, буде проголошено придушення всіх претензій на одержання прибутку без праці та буде зроблено перші кроки до нової юридичної основи для реконструкції економіки як свідомої - буде ухвалено організований, цілеспрямований механізм.
Соціал-демократична доктрина ніколи не займалася проблемою виявлення політичних форм, яких набула б її влада після досягнення своєї мети. Початок пролетарської революції дав практичну відповідь на це питання завдяки самим подіям. Ця практика перших етапів революції надзвичайно збільшила нашу спроможність зрозуміти суть і подальший шлях революції; вона надзвичайно прояснила нашу інтуїцію і сприяла новому погляду на питання, яке раніше було неясно окреслено в далекому серпанку. Ці нові інтуїції становлять найважливішу відмінність між соціал-демократією і комунізмом. Якщо комунізм у розглянутих вище пунктах означає вірність і правильний розвиток найкращих соціал-демократичних теорій, то тепер, завдяки своїм новим перспективам, він підноситься над старими теоріями соціалізму. У цій теорії комунізму марксизм зазнає важливого розширення і збагачення.
Досі лише мало хто знав про те, що радикальна соціал-демократія так глибоко відійшла від поглядів Маркса в його концепції держави і революції, про яку, до того ж, ніхто навіть не спромігся обговорити. Серед небагатьох винятків виділяється Ленін. Лише перемога більшовиків 1917 року і невдовзі після цього розпуск Національних зборів показали соціалістам Західної Європи, що в Росії дебютує новий принцип. А в книзі Леніна "Держава і революція", написаній влітку 1917 року (хоча в Західній Європі вона стала доступною тільки наступного року), можна знайти основи соціалістичної теорії держави, розглянуті у світлі поглядів Маркса.
Протистояння соціал-демократії та соціалізму, яке ми зараз розглядаємо, часто виражається в гаслі "Демократія або диктатура". Але комуністи також вважають свою систему формою демократії. Коли соціал-демократи говорять про демократію, вони мають на увазі демократію в тому вигляді, в якому вона застосовується в парламентаризмі; комуністи виступають проти парламентської або буржуазної демократії. Що вони мають на увазі під цими термінами?
Демократія означає народне правління, народне самоврядування. Народні маси самі мають керувати своїми справами і визначати їх. Чи так це насправді? Весь світ знає, що відповідь - ні. Державний апарат усім керує і регулює; він керує людьми, які є його підданими. Насправді державний апарат складається з маси чиновників і військовослужбовців. Звичайно, у всіх справах, що зачіпають усе суспільство, необхідні чиновники для виконання адміністративних функцій; але в нашій державі слуги народу стали її господарями. Соціал-демократія дотримується думки, що парламентська демократія, оскільки це форма демократії, за якої народ обирає свій уряд, у змозі - якщо обрано потрібних людей - зробити народне самоврядування реальністю.
Що відбувається насправді, ясно демонструє досвід нової Німецької республіки. Не може бути сумніву, що робітничі маси не хочуть бачити повернення перемогоносного капіталізму. Попри це, поки на виборах не було обмеження демократії, не було військового тероризму і всі інститути реакції були безсилі, незважаючи на все це, результатом було відновлення старого гноблення та експлуатації, збереження капіталізму. Комуністи вже попереджали про це і передбачали, що шляхом парламентської демократії звільнення робітників від експлуатації капіталом буде неможливим.
Народні маси висловлюють свою владу на виборах. У день виборів маси мають суверенітет; вони можуть нав'язувати свою волю, обираючи своїх представників. У цей день вони господарі. Але горе їм, якщо вони не виберуть потрібних представників! Протягом усього терміну після виборів вони безсилі. Після обрання депутати і парламентарії можуть вирішувати все. Ця демократія - не уряд самого народу, а уряд парламентаріїв, майже абсолютно незалежних від мас. Щоб зробити їх більш чуйними більшою мірою, можна було б внести пропозиції, як-от, наприклад, проведення нових виборів щороку або, що ще радикальніше, право відкликання (обов'язкові нові вибори на вимогу певної кількості тих, хто має право голосу). виборці); однак таких пропозицій, природно, ніхто не робить. Звичайно, парламентарії не можуть чинити так, як їм заманеться, оскільки за чотири роки їм знову доведеться балотуватися на посаду президента. Але за цей час вони маніпулюють масами, привчаючи їх до таких загальних формул і таких демагогічних фраз, так, що маси виявляються абсолютно нездатними до будь-яких критичних суджень. Чи справді виборці в день виборів обирають відповідних представників, які будуть від їхнього імені виконувати мандати, за якими вони були обрані? Ні; вони обирають тільки з числа заздалегідь обраних політичними партіями осіб, з якими вони ознайомлені за партійними газетами.
Але припустимо, що велика кількість людей обирається масами як представники їхніх істинних намірів і направляється до парламенту. Вони зустрічаються там, але незабаром розуміють, що парламент не управляє; його завдання лише ухвалювати закони, але не втілювати їх у життя. У буржуазній державі існує поділ влади між створенням і виконанням законів. Парламент володіє тільки першою владою, тоді як справді визначальною є друга влада; реальна влада зі здійснення законів перебуває в руках бюрократії та департаментів держави, на вершині яких перебуває виконавча влада як вища влада. Це означає, що в демократичних країнах урядовий персонал, міністри, призначаються парламентською більшістю. Насправді, однак, вони не обираються, а висуваються за зачиненими дверима, з великою кількістю шахрайства, махінацій і махінацій, лідерами партій, що мають парламентську більшість. Навіть якби якийсь аспект народної волі проявився в парламенті, це все одно не збереглося б в уряді.
У кадрах урядових установ народна воля трапляється тільки - і там, в ослабленій формі, змішаній з іншими впливами, - поряд із бюрократизмом, що безпосередньо управляє і домінує над народом. Але навіть міністри майже безсилі проти номінально підпорядкованих їм організацій бюрократії. Бюрократія смикає за всі ниточки і робить усю роботу, а не міністри. Саме бюрократи залишаються при владі і залишаються там, коли до влади прибуде наступна партія обраних політиків. Вони покладаються на міністрів, які захищатимуть їх у парламенті та санкціонуватимуть їхнє фінансування, але якщо міністри перейдуть їм дорогу, вони зроблять їхнє життя неможливим.
У цьому весь сенс соціал-демократичної концепції, згідно з якою робітники можуть узяти владу і повалити капіталізм за допомогою звичайного правила загального виборчого права. Невже вони думають, що зможуть змусити будь-кого повірити в те, що всі ці функціонери, службовці, адміністратори департаментів, конфіденційні радники, судді та чиновники високого і низького рівня будуть здатні здійснити будь-які зміни в ім'я свободи пролетаріату на державному рівні? За велінням таких людей, як Еберт і Шейдеман або Діттманн і Ледебур? Бюрократія на вищих рівнях належить до того самого класу, що й експлуататори робітників, і як у середніх прошарках, так і в найнижчих прошарках усі її члени мають безпечне і привілейоване становище порівняно з рештою населення. Ось чому вони відчувають солідарність із правлячими верствами, які належать до буржуазії і пов'язані з ними тисячами невидимих уз виховання, сімейних стосунків і особистих зв'язків.
Можливо, лідери соціал-демократів прийшли до переконання, що, зайнявши місце попередніх міністрів уряду, вони зможуть прокласти шлях до соціалізму, ухваливши нові закони. Однак насправді в державному апараті та системі влади внаслідок цієї зміни кадрів нічого не змінилося. А те, що ці добродії не хочуть визнати, що це справді так, доводиться тим, що їхньою єдиною турботою було зайняти державні пости, вважаючи, що з цією зміною кадрів революція закінчена. Це однаковою мірою зрозуміло і з того, що сучасні організації, створені пролетаріатом, мають під його керівництвом державницький характер і пахнуть ним так само, як і Держава, але в менших масштабах: колишні слуги, а тепер чиновники, висунулися на майстрів; вони створили щільну бюрократію зі своїми власними інтересами, що демонструє - в іще підкресленішій формі - характер буржуазних парламентів на командних висотах своїх відповідних партій і груп, що лише виражають безсилля мас, що входять до їхнього складу.
Чи говоримо ми тому, що використання парламенту і боротьба за демократію є хибною тактикою соціал-демократії? Ми всі знаємо, що під владою могутнього і ще незаперечного капіталізму парламентська боротьба може бути засобом пробудження класової свідомості, і це справді так, і навіть Лібкнехт використовував це таким чином під час війни. Але саме з цієї причини не можна ігнорувати специфіку демократичного парламентаризму. Він заспокоїв бойовий дух мас, вселив їм хибну віру в те, що вони контролюють ситуацію, і придушив будь-які думки про повстання, які могли виникнути серед них. Він зробив капіталізму неоціненну послугу, дозволивши йому розвиватися мирно і без потрясінь. Природно, капіталізму довелося прийняти особливо шкідливу формулу обману і демагогії в парламентській боротьбі, щоб здійснити свою мету - довести населення до божевілля. І тепер парламентська демократія надає ще більшу послугу капіталізму, залучаючи робочі організації до зусиль із порятунку капіталізму.
Капіталізм був значно ослаблений матеріально і морально під час світової війни і зможе вижити тільки в тому разі, якщо самі робітники знову допоможуть йому встати на ноги. Лідерів соціал-демократичних робітників обирають міністрами уряду, тому що тільки влада, успадкована від їхньої партії, і міраж обіцянок соціалізму можуть зберігати спокій робітників доти, доки старий державний лад не буде достатньо укріплений. У цьому роль і мета демократії, парламентської демократії в цей період, коли йдеться не про настання соціалізму, а про запобігання йому. Демократія не може звільнити робітників, вона може лише ще глибше занурити їх у рабство, відволікаючи їхню увагу від справжнього шляху до свободи; вона не полегшує, а блокує революцію, посилюючи здатність буржуазії до опору і роблячи боротьбу за соціалізм важчим, дорожчим і трудомісткішим завданням для пролетаріату.
Соціал-демократія вважала, що завоювання політичної влади пролетаріатом повинно набути форми захоплення влади державного апарату робітничою партією. Ось чому соціалізму довелося залишити державний апарат недоторканим і поставити його на службу робітничому класу. Марксисти, зокрема Каутський, також поділяли цю думку.
Маркс і Енгельс розглядали державу як насильницьку машину гноблення, створену правлячим класом, а потім вдосконалену і таку, що дістала подальший розвиток у XIX столітті мірою того, як повстання пролетаріату ставало сильнішим. Маркс вважав, що завдання пролетаріату полягає в руйнуванні цього державного апарату і створенні абсолютно нових органів управління. Він добре усвідомлював той факт, що держава виконує безліч функцій, які, на перший погляд, приносять користь загальним інтересам - громадська безпека, регулювання торгівлі, освіти, управління, - але він також знав, що вся ця діяльність була підпорядкована найважливішим інтересам з метою забезпечення інтересів капіталу, забезпечення його влади. Ось чому він ніколи не піддавався фантазії про те, що ця репресивна машина може коли-небудь стати органом народного визволення, зберігаючи при цьому інші свої функції. Пролетаріат повинен забезпечити себе власним знаряддям визволення.
Здавалося, цей інструмент неможливо було ідентифікувати до його фактичної появи; тільки практика могла розкрити це. Уперше це стало можливим у Паризькій Комуні 1871 року, коли пролетаріат завоював державну владу. У Комуні громадяни і робітники Парижа обрали парламент за старим зразком, але цей парламент одразу ж перетворився на щось зовсім несхоже на наш парламент. Його метою було не розважати народ гарними словами, дозволяючи при цьому невеликій кліці бізнесменів і капіталістів зберігати свою приватну власність; люди, що зустрілися в новому парламенті, мали публічно регулювати й управляти всім від імені народу. Те, що було парламентською корпорацією, перетворилося на корпорацію праці; він сформував комітети, які відповідали за розробку нового законодавства. Таким чином, бюрократія як особливий клас, незалежний від народу і пануючий над ним, зникла, тим самим знищивши поділ законодавчої та виконавчої влади. Ті особи, які обіймали вищі посади над народом, водночас обиралися і представниками самого народу, що ставили їх на посаду, і могли в будь-який час бути усунуті з посади своїми виборцями.
Коротке життя Паризької Комуни не дало змоги повністю розвинути цю нову концепцію; воно виникло, так би мовити, інстинктивно, у гарячковій боротьбі за існування. Блискуча прозорливість Маркса дозволила визнати її зародковою формою майбутніх форм державної влади пролетаріату. Новий і важливий крок було зроблено 1905 року в Росії з установою рад, або рад, як органів вираження пролетаріату, що бореться. Ці органи не завоювали політичної влади, хоча Центральна робітнича рада Санкт-Петербургу взяла на себе керівництво боротьбою і мала значну владу. Коли 1917 року вибухнула нова революція, Ради були знову створені, цього разу як органи пролетарської влади. З Листопадовою революцією в Німеччині пролетаріат узяв політичний контроль над країною і став другим історичним прикладом пролетарської державної влади. Однак саме на прикладі Росії найяскравіше проявилися політичні форми та принципи, необхідні пролетаріату для досягнення соціалізму. Це принципи комунізму на відміну від принципів соціал-демократії.
Перший принцип - принцип диктатури пролетаріату. Маркс неодноразово стверджував, що пролетаріат негайно після приходу до влади має встановити свою диктатуру. Під диктатурою він мав на увазі владу робітників, що виключає інші класи. Це твердження викликало безліч протестів: правосуддя забороняє таку диктатуру, яка надає привілеї певним групам перед іншими, позбавленими своїх прав, і натомість вимагає демократії та рівності перед законом для всіх. Але це зовсім не так: кожен клас розуміє справедливість і права як те, що для нього добре чи погано; експлуататор скаржиться на несправедливість, коли його змушують працювати. За інших часів, коли гордий аристократ або багатий і зарозумілий буржуа з презирством і огидою дивився на ідею політичної рівності та політичних прав рабів, які трудилися на найгірших, найпригнобленіших та найпринизливіших роботах, за тих часів це було знаком повного значення для честі людей, які почали бунтувати, коли у своєму статусі пролетарів вони повстали проти статус-кво та сказали: ми маємо такі ж самі права, що й ви.
Демократичний принцип був першим проявом виникнення класової свідомості робітничого класу, який ще не наважувався сказати: я був нічим, але я хочу бути всім. Якщо співтовариство всіх робітників хоче керувати й ухвалювати всі рішення в суспільних справах і нести за все відповідальність, то чи доведеться мені почути про "природні" або послані небесами права від усіх злочинців, злодіїв, кишенькових злодіїв, усіх тих, хто харчується коштом своїх побратимів, військових спекулянтів, спекулянтів на чорному ринку, землевласників, лихварів, рантьє, усіх тих, хто живе коштом чужої праці, не виконуючи жодної роботи сам? Якщо вірно, що кожна людина має природне право брати участь у політиці, то не менш вірно й те, що весь світ має природне право жити, а не померти від голоду. І якщо для забезпечення останнього необхідно обмежити перше, тоді ніхто не повинен відчувати, що його демократичні почуття були ущемлені.
Комунізм заснований не на якомусь конкретному абстрактному праві, а на потребах соціального порядку. Перед пролетаріатом стоїть завдання організувати суспільне виробництво по-соціалістичному, по-новому регулювати працю. Але потім воно стикається з потужним опором правлячого класу. Останній зробить усе, що в його силах, щоб запобігти або перешкодити настанню нового порядку: саме тому правлячий клас має бути виключений з будь-якого політичного впливу. Якщо один клас захоче йти вперед, а інший - назад, вагон не залишить станцію; будь-яка спроба співпраці приведе суспільство в глухий кут. На першій фазі капіталізму, коли буржуазія потребувала зміцнення свого становища як новоствореного класу, вона будувала свою диктатуру на основі майнового цензу, що дає право голосу. Пізніше вона була змушена перейти до демократії, надавши робітникам видимість рівних прав, що їх утихомирило; але ця демократична форма не зачепила справжньої класової диктатури буржуазії, а лише замаскувала її, хоч і давала пролетаріату, що зростав, можливість зібратися і визнати свої класові інтереси. Після первісної перемоги пролетаріату буржуазія зберегла у своєму розпорядженні безліч засобів влади як матеріального, так і духовного характеру, які, вочевидь, будуть використані для того, щоб завадити прогресу нового порядку, і, можливо, зможуть паралізувати його, якщо буржуазії нададуть повну політичну свободу. Тому необхідно буде сковувати цей клас найжорстокішими заходами примусу і нещадно карати, як тяжкий злочин проти життєвих інтересів народу, будь-яку спробу обмежити або перешкодити новій організації господарства.
Може здатися, що виключення певного класу завжди містить у собі щось несправедливе і довільне. З погляду парламентської системи, можливо, це й так. Але, за особливої організації пролетарської держави, радянська система, так би мовити, автоматично викликає самовиключення всіх експлуататорів і паразитів від участі в управлінні суспільством.
Система рад являє собою другий принцип комуністичного ладу. У системі рад політична організація побудована на економічному процесі праці. Парламентаризм спирається на особистість в її якості громадянина держави. Це мало своє історичне виправдання, тому що буржуазне суспільство спочатку складалося з рівних один одному виробників, кожний з яких сам виробляв свої товари і разом формував, за допомогою суми всіх своїх дрібних угод, процес виробництва в цілому. Але в сучасному суспільстві з його гігантськими промисловими комплексами і класовими антагонізмами ця основа дедалі більше застаріває. З цього погляду теоретики французького синдикалізму (наприклад, Лагардель) мали рацію у своїй різкій критиці парламентаризму. Парламентська теорія розглядає кожну людину насамперед як громадянина держави, і, таким чином, індивіди стають абстрактними сутностями, всі вони рівні. Але на практиці справжня, конкретна людина - це працівник. Її діяльність становить практичний зміст її життя, а діяльність усіх людей разом утворює суспільний трудовий процес у цілому.
Не держава і не політика, а суспільство і праця становлять велику живу спільноту людей. Щоб об'єднати чоловіків у групи, парламентська політична практика ділить державу на виборчі округи; але люди, приписані до цих районів, робітники, поміщики, вуличні торговці, фабриканти, поміщики, представники всіх станів і всіх професій, випадково звалені до купи внаслідок суто випадкового факту свого місця проживання, аж ніяк не можуть дійти до комунітарного представлення їхніх спільних інтересів і волі, тому що в них немає нічого спільного. Природними групами є виробничі групи, робітники фабрики, що беруть участь в одній і тій самій діяльності, селяни в селі і, в ширшому масштабі, класи.
Звісно, вірно, що деякі політичні партії вербують людей переважно з певних класів, які вони представляють, хоча й не повністю. Належність до партії - це насамперед питання політичних переконань, а не приналежності до класу: значна частина пролетаріату завжди шукала своїх політичних представників з інших партій, крім соціал-демократії.
Нове суспільство робить працю та її організацію свідомим фокусом і основою всього політичного життя, де "політичне" відноситься до зовнішнього устрою економічного життя. За капіталізму це виражається окультно, але в майбутньому суспільстві воно набуде відкритого і явного вираження. Самі люди діють безпосередньо всередині своїх робочих груп. Робітники на фабриці обирають одного зі своїх товаришів представником своєї волі, який перебуває з ними в постійному контакті і може бути в будь-який час замінений іншим. Делегати несуть відповідальність за рішення з усього, що належить до їхньої компетенції, і проводять засідання, склад яких варіюється залежно від того, чи обговорюють на порядку денному питання, які стосуються тієї чи іншої професії, конкретного округу тощо. Саме з числа цих делегатів виникають центральні директивні органи в кожній області.
Усередині таких установ немає місця будь-якому представництву буржуазії; той, хто не працює як член виробничої групи, автоматично позбавляється можливості брати участь у процесі ухвалення рішень, без необхідності його виключення за допомогою формального голосування. З іншого боку, колишній буржуа, який співпрацює в новому суспільстві відповідно до своїх здібностей, наприклад, як менеджер фабрики, може домогтися того, щоб його голос почули на фабричних зборах, і матиме таке саме право ухвалення рішень, як і будь-який інший робітник. Професії, пов'язані із загальнокультурними функціями, як-от вчителі або лікарі, утворюють свої власні ради, які ухвалюють рішення у своїх відповідних галузях освіти та охорони здоров'я спільно з представниками працівників у цих галузях, якими, таким чином, керують і регулюють усі. У кожній сфері суспільства використовуваними засобами є самоврядування та організація знизу, щоб мобілізувати всі сили людей для великої мети; на саміті ці сили народу об'єднуються в центральний керівний орган, який гарантує їх правильне використання.
Система рад являє собою державну організацію без бюрократії постійних чиновників, що робить державу чужою силою, окремою від народу. Система рад реалізує твердження Фрідріха Енгельса про те, що влада над людьми поступиться місцем управлінню речами. Офіційні посади (які завжди необхідні для адміністрації), що не мають особливого значення, будуть доступні кожному, хто пройшов початкову програму навчання. Вище управління перебуває в руках обраних делегатів, які підлягають негайному відкликанню, яким виплачують таку саму заробітну плату, як і робітникові. Може статися так, що в перехідний період цей принцип не буде реалізовано повністю й послідовно, оскільки необхідні здібності не будуть постійно присутні в кожного делегата; але коли буржуазна преса навмисно доходить до гротескних вихвалянь здібностей нинішньої бюрократичної системи, варто згадати той факт, що в листопаді 1918 року ради робітників і солдатів успішно виконали величезні завдання, перед якими стояла перелякана державна й військова бюрократія.
Оскільки ради поєднують у собі завдання управління і виконання, а делегати самі повинні виконувати ухвалені ними рішення, у них немає місця бюрократам або професійним політикам, які обидва є мешканцями інститутів буржуазної державної влади. Мета кожної політичної партії, тобто кожної організації професійних політиків, полягає в тому, щоб мати можливість узяти державну машину у свої руки; ця мета чужа Комуністичній партії. Метою останньої є не завоювання влади для себе, а вказівка мети і шляху вперед пролетаріату, що бореться, шляхом поширення комуністичних принципів до кінця встановлення системи робітничих рад.
Нарешті, в цьому пункті соціал-демократія і комунізм протилежні за своїми безпосередніми практичними цілями: перша прагне до реорганізації старої буржуазної держави; друга прагне нової політичної системи.